Свято-Троїцький монастир, смт Сатанів

Сатанівський Свято-Троїцький монастир XVI–XVIII століть – православний жіночий монастир і цінна пам’ятка оборонної архітектури середньовічної України. Тут був потужний православний осередок у минулому, про який зараз мало хто знає.

В 1709—1793 роках був унійним чоловічим монастирем Чину Святого Василія Великого, з 1793 року — православним чоловічим, а від 1899 року — жіночим.

Сатанів документально відомий з 1404 року. З 1641 року мав статус міста. За однією з версій, назва Сатанів походить від виразу «sat aut non» («досить йти далі») – таке питання нібито поставили римські воїни полководцю Тонілію, прийшовши на це місце під час завоювання Дакії при Траяні. Перебуваючи на кордоні Литовсько-Польської держави, Сатанів у XV-XVII століттях не раз був спалений кримчаками та турками, у XVIII столітті тут збудували кам’яні кріпосні споруди.

Фундаторами монастиря вважають лаврських ченців, які втекли зі спаплюженого Батиєм Києва. Є також легенда, згідно з якою Сатанівський монастир ще давніший. Мовляв, якийсь чернець з Афону поселився тут ще за півстоліття до Володимирового хрещення України-Русі й жив тут у печерах відлюдником.

За переказами, усі горіхи не лише у дворі, а й у найближчих околицях – нащадки завезених ченцями з Афона саджанців, вважаються місцевою фішкою. Говорять, саме монастирські горіхи мають цілющу силу.

За переказами, 981 рік, під час походу на поляків, печери відвідав сам князь Володимир Великий. На перший погляд, оповідання є абсолютно безпідставним, адже на той час князь ще був язичником. Але й повністю відкидати його також не варто. По-перше, військо князя Володимира справді проходило цією землею. По-друге, значну частину княжої дружини складали варяги-християни. Останні ж, зустрівши єдиний на території сотні кілометрів християнський храм, звичайно ж захотіли помолитися перед боєм. Ймовірно, що князь справді міг бути серед своїх воїнів-християн. Тим більше, що його баба, княгиня Ольга, була християнкою.

У 1703 році у Подільському регіоні спалахнуло антифеодальне повстання під проводом козацького полковника Федора Шпака, яке було придушене. Почалися жорстокі репресії. Один із загонів карників, попри протести ченців, розбив табір у стінах монастиря, підвали якого стали катівнями. Тисячі козаків знайшли тут мученицьку смерть. Але найжахливіше покарання чекало кілька сотень найактивніших повстанців – їх замурували живими. У 1987 році історики випадково знайшли страшне свідчення тих жахливих подій – десятки понівечених кістяків. До кожного черепа замученого кованим залізним цвяхом була прибита мідна пластина з вигравіюваним переліком «злочинів» перед польською короною. Зважаючи на все, цвяхи вбивали в голови ще живих людей.

З відомих гостей обителі варто згадати московського царя Петра І. Повертаючись додому після провального Пруського походу 1711 року він зупинився в Сатанові. І тут сталася кумедна історія. Сподіваючись перетягти в унію царя московитів, василіани відрядили до Сатанова найкращого проповідника ордену – єромонаха Йосипа Чижевського. Та цареві було глибоко начхати на питання віри – він, у суто московській манері, розглядав Церкву виключно як один з інструментів своєї влади. І не більше. Тож під час гарячої проповіді Чижевського Петро відверто нудьгував. Царський блазень, аби розважити патрона, підкрався до Чижевського і одним помахом гострих овечих ножиць вправно (натренувався на боярах) відрізав тому довгу пещену бороду. Щоб зам’яти скандал та якось втішити проповідника, цар відсипав тому жменю золотих.

Варто також зазначити, що в ХХ столітті обитель закривали двічі. Перший раз – на початку тридцятих – комуністи не могли дозволити функціонувати гнізду «релігійного разврата» на самому кордоні з буржуазною Польщею. Потім, за німецької окупації, монастир знову ожив. Закрили його вже за Хрущова.

На сьогодні значну частину підземель ще не досліджено, і які таємниці там приховані не знає ніхто.

Напис на в’їзних воротах: D. О. М. Adamus Nicolaus a Granow Sieniawski, Comes in Szklow et Mist, castelknus Cracoviensis, supreraus exercituum Rejrni dux, securitati publica propugnaculum hoc erexit anno Christi MDCCXXII. defensurus etiam muro pttnam quam toties pcctorc tutcbalur, provida scilicet mens fundatons, в Pertae Othom Micae via в Poloniam praecluderetur, portam hanc extrui curavit et в pan praesidio uleretur contra barbarorum incursions, fur clausa hostibus; sob tantum Dec, Regi та Patriae claus suas sit redditea Anno Domini 1724 року.

Цей напис у перекладі звучить так: Адам Миколай із Гранова Сенявський, власник Шклова та Михайла, каштелян краківський, вищий поводир державного війська, для громадської безпеки цю твердиню відновив року Христового 1722 року, маючи намір стінами захищати батьківщину, яку стільки разів захищав грудьми. Так вища думка фундатора потурбувалася побудувати, щоб Османській Порті загородити дорогу в Польщу, а щоб користуватися рівною силою проти нападаючих варварів, лютому татарину протиставив Сатанов, проти чого навіть і брама пекло не здолають, більше коли (ця твердиня) зачинена перед ворогами; тільки Богові, Королю і Батьківщині віддасть свої ключі. – Року Божого 1724 року.